"Критика", чиcло 9 (59), вересень 2002 року

    Двісті років тому держава-нація зробила Університет охоронцем національної культури. Глобалізаційні процеси надають їй дедалі виразніших транснаціональних ознак, і це дає багатьом інтелектуалам підставу ствреджувати, що на порозі третього тисячоліття Університет вичерпав своє призначення й мусить відкореґувати свої цілі та завдання. Упорядники цієї антології Марія Зубрицька, Наталія Бабалик і Зоряна Рибчинська зібрали під одну обкладинку тексти видатних мислителів ХІХ-ХХ ст. (Вільгельма фон Гумбольта, Джона Генрі Ньюмена, Хосе Ортеґи-і-Ґасета, Карла Ясперса, Ганса-Ґеорґа Ґадамера, Юрґена Габермаса, Вольфа Лепеніса, Жака Дерида, Марека Квєка), котрі формотворчо і критично осимслювали ідею Університету. Книжка покликана допомогти становленню й пошуку ідентичности університетів у сучасній Україні.

    Для українського читача вміщені в антології тексти переклали Роман Дубасевич, Євген Гулевич, Юрко Прохасько, Дюдмила Нор, Олена Федорчук.
 

*******************
 

"Молода Галичина" від 3 квітня 2003 року

...Від особи ректора багато чого залежить...

Університет як ідея

 Пригадую собі мою юність: в університеті я застав ще останні вільгельмівські семестри, студіював під час Першої світової війни, а потім у перші важкі повоєнні роки. Ми всі знаємо, якими суворими були умови життя в тогочасній Німеччині. Республіка сумлінно намагалася зробити стару традиційну форму буржуазної і частково аристократичної елітарної освіти принципово доступною для всіх верств німецького населення. Стан студента перетворився на виправдану мету для всіх, хто за своєю духовною конституцією і за своїми схильностями прагнув студій, принаймні теоретично. Це означало кінець традиційної старої форми, витвореної для себе певним суспільним класом. Ставши студентом, я ще застав студентське життя в його традиційних зв'язках зі своїми стародавніми звичаями, що ланцюжком через покоління пронесли ідеали аристократії. Однак, по суті, це вже було вільне студентство, що шукало в Університеті життєвих форм і знайомств.
(Ганс-Ґеорґ Ґадамер. Ідея Університету - вчора, сьогодні, завтра. с. 173)
 

   Ідея Університету у львівському контексті час від часу набуває форми питання - хто буде наступним ректором? Чомусь так виходить, що саме від особи ректора багато чого залежить у внутрішньому житті-бутті наших постколоніальних університетів та інститутів. Та й про суто внутрішнє життя-буття вищих навчальних закладів можна говорити лише з певними застереженнями. Адже зовнішнє проникає в університетську ієрархію крізь усі більші і менші шпари, канали, входи і виходи. Щорічні епопеї вступників (і їхніх батьків, родичів і знайомих!); штатні викладачі, які змушені підзаробляти усіма правдами і неправдами поза основним місцем роботи; студенти, які одночасно є і працівниками найрізноманітніших сфер нашого світло-тіньового суспільства; випускники, які одразу ж після отримання диплома переконуються в реальних потребах ринку праці на їхні знання і вміння... Усе це - потоки зовнішнього університету, не кажучи вже про міністерства і відомства.

   Натомість збірник есеїв та лекцій провідних західних інтелектуалів, який дещо тривожно присвячений "Усім послідовникам оновлення та збагачення ідеї Університету", містить мудрі і виважені роздуми про те, чим є і чим мав би бути Університет. Читач має змогу ознайомитися з міркуваннями на цю тему - від Вільгельма фон Гумбольдта до Ґадамера. Виявляється, що і на Заході уже не перше десятиліття триває криза Університету. То, може, наша криза - частина світової?