Від автора
 

сова
дзвіниця
uno? due? tre
 

дума
думка
чоло
 

форма
хата
тінь
 

дим
вогонь
попіл
 

скрипка
сльоза
камінь
 

крапля
листок
вітер
 

дударик
потічок
сніжок
 

квіточка
травинка
росинка
 

сміх
усмішка
насмішка
 

бесіда
зустріч
та най там!
 

година
оказія
момент
 

світлина
персона
опінія
 

латина
книга
архіваріус
 

гекзаметр
 

вікно
вулиця
міжвіконня
 

палиця
обрій
комета
 

відчуття
зір
слух
 

нюх
смак
дотик
 

вино
спогад
тепло
 

здоров'я
хвороба
терпіння
 

свіча
рука
молитовник
 

різдво
великдень
спаса
 

Рецензії

"Кур'єр Кривбасу", червень 2002 року
 

Слововерсум від Андрія Олександровича

"Споконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. (...) Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А Світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його". Цей заспів до св.Євангелії від Йоанна ставлю епіграфом до книги Андрія Содомори "Наодинці зі словом" (Львів, 1999). Бо 475 сторінок цієї оповіді є багатоступеневим, панорамним розгортанням одвічних і визначальних засад: дивотворчого слова, з якого постає світ і життя, освітлені свідомістю.
"І темрява не обгорнула його". Хоча довкола - хоч греблю гати тієї мовної "темряви", що затьмарює мізки. Лексичні перевертні і монстри, граматичні загромадження, термінологічна зомбованість (особливо в дисертантів), брух і сміття "недорікуватих калік" (Л. Костенко), нарешті - псевдоросійський суржик, що пнеться у "другу державну"... Ще й до того ж на цю нашу рідну "рукавичку" зверху сідає Ведмідь - остаточна "богорівна" цифрова технологія, що до решти розкладає на атоми будь-яку інформацію: звукову, кольорову, чуттєву... Вже комп'ютери вчать дітей розмовляти. Здається, що слово втратило значення Логосу - закону буття, перевелося на засіб обміну інформашками - бартер для ужиткової користі без сплати податку, тобто шани офіри гідності і красі.
Мовна сирізна і темрява з почварами не обгорнула" "Свічу" (назва одного з розділів) А. Содомори. Хіба запалюють світильника, щоб поставити його під посудину? (від Матвія, 5, 15). Певен: працю львів'янина ще поставлять на високе місце, аби світила вона всім у домі.
Автор розглядає на диво прості речі: дударик, потічок, сніжок; вікно, вулиця, міжвіконня... І водночас - дуже складні явища. Бо в основі розгляду - первинне деміургійне диво: як річ починає ректи і як речення являє оживлені речі. Тут напрошується заатакувати читача танковою дивізією термінів: "філософія мови", "онтологія свідомості", "деконструкція дискурсивних практик" тощо. Воно ж бо і справді все це є в книжці, але яке легке і справдешнє! Є філософія, але не академічна, а правдива мудрість віків, відстояна у слові. Є онтологія - первозданно-свіжа буттєвість "Сльози", "Каменя", "Вітру" та інших (назви розділів), які довірили свою стихійну безпосередню виразність гомінливій грецькій мові, дзвінкій латині, повороткій французькій, бородатій російській, співучій українській... Так, по суті автор розгортає "герменевтику семантичної феноменології", тобто кажучи по-людському: розгортає пелюстки значень на троянді слова, відкриває таємницю живизни омовлених явищ, перенесених у дух. Як, яким робом слово стає живким і живлющим? Для філолога-віртуоза А. Содомори перша умова "аналізу" (точніше - насолоди, захоплення) - обрати позицію, відповідну предметові: наодинці, віч-на-віч, на рухливо-короткій дистанції, аби піймати у збільшувальний окуляр найменші нюанси, порухи і вигини значеннєвості. По-друге - обрати "епістемологію", тобто спосіб опису, відповідний предметові; адже йдеться про душу слова як майже живої істоти; тут брутально було б "лізти в душу" з металевими (структуралістськими) інструментами; тендітна матерія потребує вслуховування, розпізнавання на ніжний дотик, тихої і ясної перейнятливості, аби "відчути ритмічний, мелодійний подих Слова, його ауру, що несе найдорожчу для людини інформацію - почуттєву" (з передмови).
Звідки в автора така витончено-делікатна, голублива "методологія"? Синові священика, отця Олександра, йому органічно притаманне християнське милосердя, грецький елеос, шанобливо-залюблене ставлення до світу. А звідси й настанова "плекати грона слів" (М. Рильський), вирощувати, викохувати. Подібно до того, як духовидець Сковорода шкірою прочував "дух хлада тонка", вразливий стиліст розрізняє істину і фальш у відтінках навіть канонізованих текстів. Він підказує нам, прислухаймося: "Не "як благий", а "яко благ", не "в вишніх", а "во вишніх", не "в гробах", а "во гробіх", не "в Христі", а "во Христі"..." (с. 467). А також - "прийдіте", "животворящий", "многий", "усопший", "єси" та інші знамення урочистої зустрічі, угодні Вишньому, заповідані прадідами, які не гоже викреслювати, але потрібно берегти як пишну барву - окрасу празника.
Маю висловити переконання, що ієрархи наших церков можуть благословити А. Содомору на редагування найважливіших текстів.
На одній з конференцій Марина Новикова висунула дерзновенно-полемічну тезу: "Спочатку був переклад". Це не тільки гасло й апологія поважного фаху - одвічний Логос і справді, гадаю, мав бути попервах перекладений на людську мову, аби стати зрозумілим і засвітити розуміння. Відтоді головну об'єднавчу засаду людства - світову літературу - реально формують саме тлумачі.
І щодо творчої долі львів'янина - спочатку були переклади: Менандр (1962), Горацій (1982), Лукрецій "Про природу речей" (1988), Овідій "Метаморфози" (1985), Аристофан, Софокл (1989), Есхіл (1990), Евріпід "Трагедії" (1993), Сенека "Моральні листи до Луцілія" (1996) та інші, щоразу супроводжувані глибокими передмовами і докладними примітками. А книгу "Жива античність" (1983) тижневик "Зарубіжна література" висунув на здобуття рангу підручника Міністерства освіти. Аd fontes! До джерел! - славнозвісну програму М. Зерова повністю здійснює А. Содомора, включно з надзавданням - вивести духовну Україну на європейську орбіту. До джерел, до первокоренів (уже тепер) слова йде автор у розглядуваній книзі, застосовуючи величезну ерудицію, насичену фундаментальними образами, мотивами, архетипами непроминальної класики.
Один приклад. Усім відомо, що життя на планеті Земля зав'язалося в літеплі, в умовах схрещення води і проміння. Міфологія (зокрема "Вед") пояснює народження культури священним шлюбом батька-сонця і матері-води (землі). А. Содомора з'ясовує, що й індивідуальне життя душі постає з подібної злуки. В "Іліаді" "уперше в європейській літературі зустрілись усмішка і сльоза. Саме зустрілись, як сонячний промінь - із рясним дощем..." (с. 96). Причому щемке переживання викрешується між батьком-Гектором і Андромахою з сином на руках, - отже, за міфологемою. Надалі "сльози радості", "Божа роса", "крізь сльози всміхатись" (Леся Українка) тощо стає традиційною колізією - діалектикою душі. У фольклорних експедиціях мене завжди вражала здатність бабусь-співачок, розчулених співом, миттєво переходити від сліз до посмішки. Тепер розумію, що це не просто "лабільність сангвіністичного темпераменту", тобто гнучкість досконалої психіки, виплеканої у нашому чудовому фольклорі. З парадоксального схрещення протилежностей - катарсису - джерелює найінтимніша справжність переживань ("онтологія душі").
Сотні таких повчальних знахідок зав'язуються зі сторінок праці А. Содомори, що є де факто художньою культурологією слова. Автор схрещує мовознавчі ресурси (синоніміку, етимологію, фразеологію, паремії, пісенний і перекладацький досвід) та "мнемонічні екзистенціали", а по-нашому - пам'ять серця, ті засадничі враження, які первинно вдихнулися у відповідні слова і стали їхньою "внутрішньою формою": мелосом, настроєм, тремтінням, ароматом (на розвиток концепту Потебні). То "лексична одиниця" має кожна свій "ареал побутування", "зону виклику асоціацій", у мережі яких конкретизує і фокусує своє тлумачне значення. А для духовної "естафети смолоскипів" (архетип від Лукреція) на додачу тяжіє "нерефлексивне когіто", та понадлексична аура, цнотливу невимовність якої і перекладають чутливі поети - засвічують німбом. 64 словоявища висвятив поет-науковець на місію квітувати і плодоносити в саду українського духу.
Мудрість і моральність розпочинаються від краси. Естетика слова - це насамперед співзвуччя назви і явища (с. 9). Їхній резонанс. "Завдяки дзвіниці дзвінкішим ставав сам дзвін, саме дзвеніння - і в дійсності, і в уяві. Недарма ж мовив поет: "З дзвіниці дзвонять дзвони..." (Б.Лепкий) (с. 13). Акустика перекладена фонетикою. Дійсне переходить у мовне не тільки значенням - інтонацією, виразністю, звукописом, манерою, повадкою. Оцей первозданний контакт, пуповина між словом і явищем, їхній естетичний резонанс і мотивує, і наснажує розвідки автора. "Золоте дитинство" слівцяток - скарбівня чуттєвої принадності, бриніння, суголосся. "А слух - найближча дорога до серця ("Чуєш, брате мій...")" (с. 7). Точне спостереження (згадаймо: жінка любить вухами). І от уже милозвуччя йде тією дорогою до дорогої пам'яті, до добротворної незабутності, до етики слова, його шляхетної постави і самовідданої вдачі...
Перекладач постійно перекладає: акустику - фонетикою, фонетику - семантикою, почуте - побаченим, візуальне - доторковим тощо. "Синестезія", багатоголосся почуттєвості проймає і серії літературних інтерпретацій - коли мотив "Вогню", "Краплі" або "Листка" (назви розділів) переодягається в цитати з Гомера, Горація, Шевченка, Франка, інших, перетлумачується афоризмами, ідіомами, приказками. Ерудиція, щирий душевний досвід дозволяють авторові раз по раз переходити, навіть перелітати з епохи в епоху, з країни в країну, з мови в мову, нанизуючи наскрізні мотиви і вивершуючи якусь грандіозну "компаративістику". Тут справляє бенкет "тотальна, синергія", а нехитро кажучи - приязне увзаємнення різних артефактів, смислів, чувань: далеке стає зближеним, відчужене - порідненим, байдуже - резонансним ("диверговане - конвертованим"). Світ А. Содомори органний, симфонічний, рясно розмаїтий і божественно цілісний. Таки правда, що око пов'язане з розумом і простором, а слух - із серцем і часом. Вслуховування у мову мимовільно навіває ліричну меланхолію: адже слова швидкоплинні, миттєві, а ними означене - непроминальне, але для кожного з нас... минуле. Світлим сумом пройняті сторінки. І не тільки прямо присвячені часові: "Година", "Оказія", "Момент". Здається, ніби книга гомонить листям з Гомерового дерева ("Іліада"), з якого з Еклезіастівською епічністю опадають "людські усі покоління". Але - "клечанням свіжим ліси укриває з новою весною" (с. 118). Не марно крутиться колесо, бо залишає слід. Власне - намотує слід-дорогу на себе. Праця А. Содомори дарує уважникам змогу перечитати теплі сліди людських поколінь, перекладені мовою українського буття.
Книга, в якій проспівано дифірамб латині (на відміну од есперанто), засвідчує і доводить кореневу спадкоємність української культури від класичних первнів європейської традиції. Отож - стверджує гідність нашої мови, її світове громадянство. Ємність серця і обшир мислення по-християнському всеохопні, крізькордонні, а словник львів'янина - загальнонаціональний, об'єднавчий.


Дослідження емоційно-смислового "менталітету" - обріїв слова - адресоване всім, нашій спільноті. А ніжна письменницька інтонація викладу, певен, зворушує кожного. Щодо спеціального застосування "Наодинці зі словом" А. Содомори варто рекомендувати студентам-філологам як посібник виховання мовного чуття, майстерності і пошани.

Ігор Мойсеїв