Постать перекладача за радянських часів була відсунута якщо не на марґінес, то принаймні чимдалі від уваги читацького загалу. Однак про людське око переклади (і прозові, і поетичні, а надто з "мов народів СРСР") таки видавались. І чимало гуманітаріїв у не надто сприятливих умовах гри в піддавки з "мовою інтернаціонального спілкування" продовжували займатися цією справою, що впродовж віків дозволяла українцям відчувати себе принаймні в загально-європейському контексті. Навіть існували часописи, де про такі абсолютно екзотичні речі як, приміром, техніка перекладу або компаративістські дослідження різних перекладацьких стилів вряди-годи йшлося. Однак чого там ніколи не було, то це правдивої історії про долі найвизначніших українських перекладачів. Вони були і трагічними, і драматичними, і непростими, - прикметники, що описують їх у загальних рисах, можна добирати довго, та від того повноцінна історія боротьби з українськими перекладачами за радянських часів не з'явиться. Але потрохи все ж зростає цікавість до перекладацької творчості, приблизно в тому ж відсоткові, на який збільшилася кількість перекладів на вітчизняному книжковому ринку.
 

   На VII Форумі видавців у Львові було відзначено книжку "Наодинці зі словом" одного з провідних грецистів Андрія Содомори, котрий все життя перекладав українською мовою древніх. Львівське видавництво "Літопис" нещодавно видало ще одну його книжку - "Під чужою тінню" - таким чином подвійно закріплюючи у вітчизняній культурі як повноцінний новий жанр збірку перекладацьких есе, об'єднаних роздумами над складністю перекладу культури, що сформувала образ і звучання слова. Як на мене, найцікавішим є те, що книжки перекладача Содомори буде дуже складно перекласти іншими мовами світу - настільки вони сповнені українськості.
 

   - Перекладач існує на перетині мов, сенсів слів, різних поняь, транслюючи ці поняття з однієї культури в іншу. За остаточним текстом схована величезна попередня робота, але майже ніколи цей внутрішній монолог не записується, не фіксується. У своїй книжці "Наодинці зі словом" ви, пане Андрію, чи не вперше в українській культурі спробували це зробити.
   - Я не зважав на моду, коли почав писати "Наодинці зі словом". Роздуми, присутні у цій книжці, виснувалися з багаторічної праці над перекладом античної поезії. У цій книжці - світ звичайного слова: досить у нього вступити - і вже поведе стежками асоціацій до дедалі нових обріїв. Бачить людина, приміром, той же обрій - бере палицю і йде "на край світу". За ним (птолемеївське уявлення про світ
   Коли писав ці книжки, не думав ні про яку моду. Використав таку форму, бо вона дає можливість безконечно втілювати у невеликі мініатюри, які доповнюють одна одну. І завершивши першу книжку "Наодинці зі словом", я вжахнувся від того, скільки ще матеріалу залишилося навіть невикористаним. З цього відчуття з'явилася друга книжка "Під чужою тінню", де я пішов не за словом, а за споминамн про перекладачів, з якими працював, зустрічався.
   "Наодинці..." я хотів написати дуже давно, і не лише тому, що багато чого накопичено в шухляді. Але переклад з давніх мов був таким потоком, з якого, виявляється, досить складно виринути. Затрати фізичних та моральних сил колосальні, а вдячності - жодної. Чекати якогось відлуння на грецьку драму у наш час було б наївно, але якщо у культурі немає перекладів з давніх мов - на душі стає якось неспокійно.
   - І все ж поезія давніх греків і римлян видається такою далекою від української культури...
   - Власне, видається. Насправді ж античні образи й ідеї присутні навіть там, де ними начебто й "не пахне". Візьмімо хоча б початок "Лиса Микити": "Надійшла весна прекрасна, Многоцвітна, тепла, ясна...". В образі "дівчини в вінку" - виразні штрихи тієї "многоцвітної" Весни-Афродіти, що її оспівали стародавні греки. Годі говорити про Шевченків "Кавказ", не беручи до уваги Есхілового "Прометея". Інакше бачимо ліше те, що на поверхні...
   - Чи зауважує сучасний читач появу україномовних Горація, Овідія, Есхіла?
   - Якось в периферійній львівській книгарні я побачив, як одна жінка, взявши з прилавка того ж таки Есхіла в українському перекладі, довго, нерішуче гортала його. "То - як хто любить", - випередила її запитання господиня книгарні. Та буває й протилежне. Випадково я зазнайомився із молодим професіональним спортсменом-важкоатлетом, який самотужки вивчив латину, читає в оригіналі римських поетів, може вести бесіду на поглиблені філологічні теми. Ця зустріч розвіяла мої сумніви: працювати конче потрібно, адже й Сашко (так звати спортсмена) прилучився до античної культури завдяки перекладам.
   Цей світ, який ми полишаємо, є світом ритмічним. Я родом з села, де завжди співали. Тут співіснувало безліч сільськогосподарських ритмів: клепання коси, стукіт копит, крутіння жорна в млині, дзюркіт молока у відрі... Праця витворює звук і музику. Трудові ритми були канвою для повсякденної словесної та музичної творчості, від приказок до дум. У нинішньому селі людина не чує таких ритмів, а тому вмикає телевізор, радіо, магнітофон. Ми хочемо реанімувати відчуття слова, а самого підґрунтя для цього немає. Іван Франко недарма казав: "Пісня і праця - великі дві сили". Ми входимо у світ, де пісенне слово зникає. Воно стає інформативним, та його не хочеться слухати й співати. Слово почуттєве, душевне, мовлене відходить. У моєму, Богом забутому селі, не могло бути такого, щоб увечері не співали. Якби таке сталося, люди подумали б: певно, трапилася якась катастрофа. Над Україною в усі тяжкі часи завжди линула пісня: на околицю йшли - співали, на кладці прали - співали, у млинах - співали, в хатах - співали. А тепер село мовчить, бо ті пісні, котрі зараз гудуть в ефірі, ніхто не підхопить. У світі, який ми покидаємо, людина шукала для себе насолоди, у тому світі, в який вступаємо, люди шукають чогось поза собою. Оце й уся різниця.
   Є один рядок з давньої забутої української пісні "Ой у полі сніжок трясся". Один рядок - диво, поряд з яким можна пробути не день, не два, а усе життя. В ньому - праця народної уяви, яку ми недооцінюємо. Образи мерехтливого видива, козака з конем, нашої історії, смутку з дивовижним напівсвітлом - з чим їх можна порівняти? Для України є визначальним образне бачення світу.
   Якщо увагу дітей, підлітків, студентів частіше звертати на такі словесні скарби - тоді усі ці лозунги "швидше в Європу, досить тих сліз" сприймались би інакше. Тепер нам дуже бракує таких роздумів над сутністю сльози.
   - Чи порозумілися б людина сучасна і антична між собою, ведучи діалог через віки?
   - Пересічний афінянин за п'ять віків до нового літочислення, сидячи просто неба в амфітеатрі, бурхливо реагував на найменшу похибку актора чи музиканта, коли ставили ту чи іншу драму, скажімо, Евріпіда, того самого, чиї твори у наш час навіть досвідчений професор класичної філології читає, звертаючись до коментарів та словників.
Античну людину, приміром Діогена, сучасна людина найбільше подивувала б своєю залежністю від безлічі речей. "Усе роблю для того, аби речі служили мені, а не я - речам", - зізнавався колись Горацій. Живучи в наш час, він навряд чи відстояв би свою незалежність.
   Ще в Есхіла один із героїв відмовився від щита, де було зображено різні страховиська для залякування супротивника: "Хочу бути мужнім, а не вдавати з себе такого". Сучасній людині, хоча й приглядатиметься до себе, нелегко провести межу між отим "бути" і "вдавати": "імідж" - одне з напоширеніших нині понять.
   Джерелом найвищої насолоди для античної людини було поетичне слово. Горацій, опинившись серед нас, знову ж таки подивувався б, як часто віддаємо перевагу окові над звуком: не так словам, як видовищам плещемо в долоні.
   А втім, вічні теми - життя й смерті, добра й зла, правди і кривди, багатства й убогості, любові й ненависті - спонукали б до цікавої бесіди. Й ті дві людини, нинішня; та антична, однаково б подивувалися: скільки часу спливло, а вічне залишається вічним. Наче й справді "нічого нового під сонцем"...
 

Діана Клочко