Книга перша
Рев оленів нарозвидні, леґенда

Книга друга
Вогненні стовпи, притча

Книга третя
Космацький ґердан, реквієм

Cлово від Автора

"Високий замок" від 12 вересня 2002 року
"Парк культури"

    Недавня поява у книгарнях нового романного триптиху Вогненні стовпи" (видавництво "Літопис") відомого українського письменника Романа Іваничука знову вигранила низку літературних та навкололітературних проблем. Як завжди автор п'ятнадцяти історичних романів (сорок років своєї творчої праці поклав на висвітлення білих плям в історії України від XV до XX століть) собі не зрадив, присвятивши трилогію історичним подіям. Його "Вогненні стовпи" про часи УПА, до речі, уже називають чи не першим новітнім художнім твором про Українську повстанську армію в нашій державі. Але чи не є Роман Іваничук поодиноким серед сучасних письменників у своєму настійливому прагненні відновити Історичну справедливість? Та й чи потрібна нинішньому читачеві ця художньо викладена справедливість, коли стало можливим без проблем пізнавати реальні документи будь-яких часів? Про це та інше розповідає загальновизнаний метр сучасної української літератури, свого роду революціонер у царині історичної прози, лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка, а також професор Львівського національного університету імені Івана Франка Роман Іваничук:

Майстер історичного роману

Роман ІВАНИЧУК: "Від літератури не повинно тхнути вбиральнею"

- Романе Івановичу, нарешті трилогія побачила світ, і можна трохи перевести подих. Що у цій праці для вас було найважчим?
- Усвідомлення, що "Вогненними стовпами" можу когось образити чи зробити комусь боляче. Адже ще живуть свідки того часу, і кожен має власний досвід партизанської боротьби і власний погляд на неї. А мене не цікавило, як конкретно, та чи інша людина воювала, а тільки, як відбувалася ця війна, її позитивні та негативні сторони - а такі були. І чим більше я над цим працював, тим настійливішою була думка, що історична проза - попри всі труднощі - найкраще пишеться тоді, коли є ретроспекція матеріалу і коли поруч з тобою немає її живих свідків. А втім, у конкретному випадку я помилився. Не встиг журнал "Дзвін" опублікувати третю частину моєї трилогії, як я почав отримувати вдячні листи від читачів. Саме тих, які самі воювали в УПА і яких, я трохи побоювався.
- Свого часу Сенека дав людству гарну пораду: якщо хочеш нічого не боятися, пам'ятай, що боятися можна всього. Ні перед чим не має страху хіба блаженний. Чого боїться, зокрема, коли йдеться гворчіеть Роман Іваничук, адже живі свідки у випадку історичної прози радше виняток, аніж закономірність?
- Особисто я боюся тільки художньої невдачі. Коли сідаю за стіл і переді мною чистий аркуш паперу, то на мене нападає панічний страх. Але коли довго боїшся починати твір і коли врешті написане перше речення, то все вже складатиметься більщ-менш добре. Більше того, тоді працюватиметься запоєм... Дуже важка письменницька робота - кожен розділ я переписую по 5-7 разів. Але вона мені люба, без неї я жити не можу.
- Втім, творчі невдачі бувають у всіх. Невже ви виняток?
- А хіба я зліплений з іншого тіста? Інша річ, що у мене не було невдач, які б мене ганьбили. Було кілька невдалих новел, які я по молодості опублікував, не розуміючи, що вони невдалі. Невдалою я вважаю і свою ранню трилогію "Край битого шляху", яка свого часу була дуже популярною. А вважаю так тому, що там немає повної правди. Пишучи про епоху КПЗУ, якісь соціальні реалії, я ні словом не згадав ОУН, але ж вона існувала! Що з того, що я і півсловом її не гудив, але ж змовчав? А де є півправди, там ціла брехня. Тому, до речі, "Край битого шляху" я й не перевидаю, бо треба то переробляти. А навіщо, коли можна написати нове?
- А щодо праці інших? Зокрема, як ви оцінюєте стан історичного роману в Україні сьогодні?
- Загалом, історичний роман, а тим паче для української літератури, - це особливий жанр, який формував національну свідомість, зберігав і утверджував історичну пам'ять, завжди відгукувавсяі на найгостріші проблеми сучасності. Скажімо, коли я працював над своїм найкращим романом "Манускрипт з вулиці Руської", про інвазію єзуїтського ордену у Львів, за аналогічну тему, та вже висвітлюючи її в модерному ключі, взявся Валерій Шевчук (роман "Мор"). Паралельно в тодішній Білорусії наш колега Володимир Короткевич пише "Христос приземлився у Гродні" про інвазію єзуїтського ордену в Білорусію. Звичайно, сам єзуїтський орден XV-XVI століть важив для всіх нас остільки, оскільки. Набагато важливішим було з його допомогою показати суть іншої єзуїтської ідеології - комуністичної. І виходить - якщо троє письменників, незалежно один від одного, написали романи, в які вклали той самий підтекст, - цього вимагав час. Живучи у фальсифікованій дійсності й маючи фальсифіковану історію, саме в підтексті люди шукали правди. Сьогодні, якщо вже є незалежність багато хто думає, що потреба підтексту відпала, а відтак, кому потрібний історичний роман? Утім, з іншого боку, позбавлення будь-якого твору вертикалі та глибини просто неприпустиме. Та маємо те, що маємо. Історичного роману сьогодні не існує, хоча він повинен існувати, бо історичну пам'ять треба зберігати постійно, незалежно від епохи, в якій живемо. Та ви навряд чи зможете назвати бодай кілька прізвищ письменників віком до сорока років, на підставі чиїх творів можна було б цю пам'ять відновити.
- А може, справа у читацькій аудиторії, яка, отримавши з незалежністю держави доступ до історіографії, охочіше візьме до рук наукову працю, ніж літературний твір?
- Може й так. Але з іншого боку, з праць історіографів я можу довідатися тільки, як відбувалася битва, які полки у ній брали участь, яку зброю використовували, але аж ніяк не те, про що говорили між собою учасники війни. Саме письменник на підставі фактажу відтворює мислення часу, відкриває світ, який заслонений від сучасника караваном століть і десятиліть. Зменшення зацікавлення історичним романом може бути, але ігнорування історичного роману - це катастрофа для літератури будь-якої нації.
- Може, молоді просто бояться з огляду на скрупульозну дослідницьку працю, яка передує написанню історичного роману?
- Лінивому в літературі робити нічого. Серед сучасних молодих письменників є дуже освічені, талановиті люди. Але щодо переважної більшості з них я ще не чую великоднього дзвону. У сорок років я написав "Мальви" і бемкнув на весь український світ. То чому ж вони, маючи зараз стільки ж, іще мовчать? Та в шістдесят років уже не бемкнуть! Потім можна тільки розвивати те, що надбали. Усе має бути вчасно. Мої "Мальви" пройшли "на ура передовсім через те, що в той час страшенно актуальною була тема відступництва. Байдуже, що мене потім за цей роман били - він-уже був прочитаний. Згодом я написав "Журавлиний крик'' про народження з надр імперії революційної інтелігенції, та цензура його не пропустила. Коли я серез 20 років опублікував цей роман, який свого часу дехто переписував від руки, - інтерес до тих проблем уже був втрачений. Це ще один аргумент за те, що письменник має чути, якї ідеї на часі в духовному ефірі.
- Романе Івановичу, але ж хіба не вдарили у свої великодн дзвони Євген Пашковський, Юрій Андру-хович, Віктор Неборак й інші особистості, які збагатили нашу літературу?
- Вдарили. "Щоденний жезл" Пашковського - це щось неймовірне, це глибокий і багатий потік мови, це стихія. Недаремно Загребельний твердив, що в Україні ще ніхто не писав так, як Пашкоковський. Є Андрухович, у якого, як на мене, його дзвін - "Московіада". Є Неборак зі своєю поезією, яку легко читати, але яку треба осмислювати, себто варіант, коли прозорість є надзвичайно складною. Десь бемкнули Вікторія Стах, Олесь Ульяненко і ще кілька авторів. Але такого, щоб вийшов на Високий замок і чув, як великодні дзвони переливаються над всією Галичиною і над Україною - такого немає. А література саме такою, як великодній дзвін, і має бути. І такою вона була - як не дивно, у 60-их роках, в часи жахливої цензури... Очевидно, людина стає сильнішою від себе тільки в екстремальних умовах, коли треба переборювати страх і свої перспективи на якийсь добробут. А зараз життя хоча й складне, бо бракує грошей для існування, але й легке, бо немає з ким боротись.
- А що, коли справа в іншому? Адже багато молодих письменників вважають, що мають написати твір таким, яким самі йото чують і бачать, а що думає читач - значення абсолютно не має.
- Така позиція - я в тому переконаний! - це зарозумілість нахапаного Дилетанта. Справжня література завжди елітарна, себто інтелігентна,витончена. Байдуже, в якій формі розповіді, потоку свімості чи своєрідних символів. Але це абсолютно не означає, що для того, щоб зрозуміти письменника, треба обкладатися різноманітними енциклопедіями та словниками. Даруйте, це вже що завгодно, тільки не література! Так само не можна вважати літературою й те, що є дешевим примітивом.
- Кожен вкладає у поняття примітиву своє значення.
- Зараз багато авторів, наче подуріли - кинулись писати про бруд, секс тощо. І їм здається, . що то велике новаторство. Але ж, Боже мій, література - то є естетика! Одна справа - прочитати шляхетні еротичні твори Теодозії Зарівної, де є дуже цікава, збуджуюча нота взаємин між чоловіком і жінкою. І зовсім інша - окремих, як вони самі вважають, маститих письменників, після заглиблення в їхні еротичні твори не хочеться жінки. Мені, досвідченому у житті, жінках і сексі чоловіку, гидко це читати, то як же впливає така псевдолітература на світогляд молодої людини, яке світло несе вона в її душу? Прочитавши нещодавно разом із моїми студентами черговий твір, як я вважаю, справді хорошого автора, у журналі "Кур'єр Кривбасу", я просто вийшов з себе. Описувати, як людина випорожнюється - хіба це справа художньої літератури?! У кожній хаті є туалет, але його зачиняють, люди купують всілякі дезодоранти, щоб приховати той життєвий процес, який нам дав Господь. А тим паче від літератури не повинно смердіти!!!
- Чи були у вашому житті випадки, коли ви, досліжуючи певну проблему, письменницькою інтуїцією доходили до того, чого не знали або не могли пояснити історики?
- Таких прикладів є чимало. Скажімо, у "Мальвах" я примусив Мальву отруїти хана Іслама Гірея ІІІ. Коли я перебув у Бахчисараї, то одна стара жінка, котра знала давні східні мови та кохалася в історії, радила мені відвідати давній і колись заміський цвинтар. Там я натрапив на стару могилу із зарослим мохом написом. Я перемалював його і показав жінці - вона була вражена. Виявилося, що це могила Іслама Гірея ІІІ. Та річ у тому, що на тому цвинтарі ховали тільки убитих ханів, а в історії ніде не сказано, що Іслама Гірея вбили. Я теж цього не знав, але так продиктувало мені моє письменницьке чуття.
- А бувають моменти, коли заради літетурного твору треба збрехати?
-У романі "Манускрипт з вулиці Руської" архієпископ Соліковський, згідно з історією, мав би померти якраз тоді, коли в мене до кульмінації розвинулася подія. Відтак зруйнувівся б увесь задум. Цього допустити я не міг. А тому продовжив життя Соліковському аж на сім років. Тобто свідомо збрехав, зберігаючи стрункість побудови твору. Але це виправдано. Втім, трапляється, що можна ляпнути якусь дурницю, просто не знаючи тієї чи іншо деталі.
- Романе Іванові якийсь час тому ви говорили мені, що "Вогненні стовпи" підсумують вашу історичну художню діяльність. Ваші слова залишаються в силі?
- Я сорок років працював над історичною тематикою, вона мене виснажила, і більше я не буду її чіпати. Це справді так. Але воно абсолютно не означає, що я сидітиму склавши руки. Я і так писав "неісторичні" речі, то й не буду цього полишати. Ось зараз надіслав новий роман "Гражда" до журналу "Березіль", який я дуже люблю. Що робитиму далі? Писатиму, бо що - коли я більше нічого не вмію? Аби було здоров'я, бо життєрадісність, енергійність і чудова пам'ять у мене є. Жінки мені теж подобаються, а це означає, що я живу, що для мене ще не настав час ламати перо і йти в ліжко читати газети...

Розмовляла Ярина КОВАЛЬ.